У селі Васьківці на Хмельниччині 1 травня 1945 року в родині ветеринара та майстрині-вишивальниці народився хлопчик, чий голос згодом став одним із найупізнаваніших в українській естраді. Василь Іванович Зінкевич — народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, Герой України та володар відзнаки «Національна легенда України» 2025 року — пройшов шлях від сільської самодіяльності до сцен, де його тенор змушував аплодувати всю країну. Сьогодні, у 81 рік, він залишається символом епохи, коли українська пісня пробивала собі дорогу крізь ідеологічні бар’єри й знаходила шлях до сердець мільйонів.
Його творчість — це не просто перелік хітів. Це історія про те, як самоучка з Поділля, який починав із танців і ескізів костюмів, став голосом цілого покоління. Пісні у його виконанні — «Червона рута», «Забудь печаль», «Мій рідний край», «Тече вода», «Два кольори» — увійшли до золотого фонду національної культури. Вони досі звучать на радіо, в плейлистах і на концертах, де збирають повні зали. Зінкевич ніколи не гнався за модою. Він просто співав так, як відчував — щиро, емоційно, з тією особливою силою, що робить звичайну мелодію часткою душі слухача.
Дитинство на подільській землі та перші паростки таланту
Маленький Василь ріс у світі, де музика лунала щовечора. Батько Іван Харитонович, ветеринар і регент церковного хору, мав сильний голос і часто виконував народні пісні. Мати Ганна Прокопівна працювала в колгоспі, але в вільні години створювала дивовижні вишивки та квіти з підручних матеріалів. Саме її майстерність і любов до краси передалися сину — пізніше він стане не лише співаком, а й талановитим дизайнером сценічних костюмів.
У дитинстві Василь самотужки збудував удома маленьку сцену й танцював на ній годинами. У шкільні роки брав активну участь у художній самодіяльності. Ніхто тоді не міг передбачити, що цей енергійний хлопець з Поділля стане одним із найяскравіших представників української естради 1970-х. Його першим «університетом» стало саме село — з його піснями, обрядами та живою народною традицією.
Армія, Вижниця та народження танцювального дару
Після школи Василь потрапив до лав Радянської армії, де служив зв’язківцем у Львові. Армія перервала навчання, але не зламала потягу до мистецтва. Після демобілізації він поїхав до Вижниці на Буковині, щоб завершити освіту у Вижницькому коледжі прикладного мистецтва імені Василя Шкрібляка. Там, серед карпатських гір і гуцульських мотивів, розкрився його талант хореографа та художника по костюмах.
Зінкевич став художнім керівником народного ансамблю танцю «Смеречина». Він ставив хореографію, зокрема знамениту «Буковинську мозаїку», яка згодом увійшла до Золотого фонду українського мистецтва. Костюми його роботи експонувалися навіть у Парижі. Він одним із перших у радянській Україні почав поєднувати традиційні вишивки з сучасними силуетами, використовуючи штучні камені задовго до того, як Swarovski став доступним. Його довгі сукні з геометричними орнаментами кидали виклик тогочасній моді на міні-спідниці й надихали цілі колективи.
«Смерічка», Левко Дутківський та прорив «Червоної рути»
У 1968 році доля звела Василя з композитором і керівником Левком Дутківським. Спочатку Зінкевич потрапив до ансамблю як танцівник і художник по костюмах. Але Дутківський помітив його голос і запросив спробувати себе у вокалі. Першою піснею стала «Сніжинки падають». Запис не вдався з першого разу — Зінкевич нервував. Він попросив перезаписати і вклав у другий дубль стільки емоцій, що композиція прозвучала по телебаченню в новорічну ніч 1969 року.
Так народився перший чоловічий соліст у жіночому колективі «Смерічка». Разом із Назарієм Яремчуком і Володимиром Івасюком Василь сформував тріо, яке 1971 року виступило на московському фестивалі «Пісня року» з «Червоною рутою». Незважаючи на те, що ведучий неправильно вимовив назву ансамблю, виступ став сенсацією. Українська пісня увірвалася в союзний ефір. Того ж року Зінкевич зіграв роль Бориса у першому українському телевізійному мюзиклі «Червона рута» разом із Софією Ротару. Фільм знімали в Яремчі, і він назавжди закарбувався в історії вітчизняного кіно та музики.
Дует з Яремчуком, розрив і нове життя у Луцьку
Дует Зінкевича та Яремчука став однією з найяскравіших сторінок української естради 1970-х. Їхня творча synergy здавалася непереможною. Проте 1975 року шляхи розійшлися. Причини досі обговорюють — від творчих амбіцій до зовнішнього тиску. Василь переїхав до Луцька, де став солістом, а згодом художнім керівником ВІА «Світязь» Волинської обласної філармонії.
На Волині його талант розкрився по-новому. Він глибше занурився в етнографію, створював костюми, ставив програми й водночас здобував режисерську освіту в Рівненському інституті культури. «Світязь» під його керівництвом звучав по-особливому — з волинським колоритом і водночас загальноукраїнським диханням. Зінкевич остаточно утвердився як самостійний художник сцени.
Особисте життя: випробування, синове й тиха сила
Особисте життя Василя Зінкевича завжди було закритим. Він одружився пізно, близько 35 років, з танцівницею Людмилою Вітковською. Шлюб розпався, і він самотужки виховував двох синів — Василя (нар. 1981) та Богдана (нар. 1983) — за допомогою сестри. Старший син у юності грав у легендарному гурті «Тартак», молодший заснував хіп-хоп колектив «Основний показник». Обидва спочатку пішли музичним шляхом батька, а згодом обрали свої стежки: один став військовим (позивний «Зіна»), інший — телевізійним режисером.
Саме пісня В’ячеслава Хурсенка «Соколята» народилася під враженням від долі синів Зінкевича. Сам артист ніколи не виконував її публічно — надто особистою була історія. У 2025 році на церемонії вручення відзнаки «Національна легенда України» сини вперше за тривалий час з’явилися разом із батьком на публіці. Старший військовий промовив потужні слова, які вразили зал і навіть Президента. Цей момент став символом того, що родинна нитка, вплетена в українську музику, не обірвалася.
Нагороди, визнання та тиха гідність
Держава оцінила внесок Зінкевича повною мірою. 1978 року він став заслуженим артистом України, 1986 — народним. 1994 року отримав Національну премію імені Тараса Шевченка. 2009 року — звання Героя України з орденом Держави. Серед нагород — ордени «За заслуги» всіх ступенів, ордени князя Ярослава Мудрого, а 2025 року — відзнака «Національна легенда України» та орден князя Ярослава Мудрого III ступеня.
Попри всі регалії, Василь Іванович ніколи не вимагав особливої уваги. Він живе у Луцьку, який вважає своїм справжнім домом. «Коли втомлююся, приїжджаю на Волинь — тут знаходжу те, що потрібно», — говорив він. Хронічний бронхіт іноді змушує скасовувати виступи, але дух залишається незламним.
Пісні, що стали частиною національного коду
Репертуар Зінкевича вражає різноманітністю. Він виконував твори Левка Дутківського, Володимира Івасюка, Ігоря Білозора, Ігоря Поклада, Олександра Білаша, Павла Дворського та багатьох інших. Кожна пісня у його інтерпретації набувала особливого забарвлення — теплішого, більш людяного.
«Червона рута» стала візитівкою цілої епохи. «Забудь печаль» Леоніда Затуловського звучить як ніжна розрада. «Мій рідний край» і досі викликає сльози в залах. «Тече вода» Ігоря Поклада — це чиста лірика, а «Два кольори» Олександра Білаша — філософська глибина. Зінкевич ніколи не співав «на автоматі». Кожну композицію він проживав наново, ніби розповідав особисту історію.
Цікаві факти про Василя Зінкевича
- Він став першим чоловіком-солістом у жіночому ансамблі «Смерічка» і буквально «прорвав» радянський ефір українською мелодикою в часи, коли це було непросто.
- Його хореографія «Буковинська мозаїка» та костюми з колекції «Горянка» увійшли до Золотого фонду українського мистецтва й експонувалися за кордоном.
- Зінкевич одним із перших у СРСР почав використовувати штучні камені в сценічних костюмах, випереджаючи моду на десятиліття.
- Він був серед тих небагатьох, хто прийшов на похорон Володимира Івасюка 1982 року — це був акт мужності в умовах тотального контролю.
- Старший син Василь у складі «Тартаку» став частиною нової хвилі української музики 1990-2000-х, а молодший Богдан заснував хіп-хоп-гурт «Основний показник».
- Попри статус суперзірки, Зінкевич десятиліттями уникав великих інтерв’ю й публічності, вважаючи, що справжня розмова відбувається через пісню.
- У 2025 році на церемонії «Національна легенда України» його сини вперше за багато років з’явилися разом на публіці, а старший військовий промовив слова, які зворушили весь зал.
Його голос і досі лунає — у плейлистах Spotify, на YouTube, на обласних фестах і в пам’яті тих, хто ріс під його пісні. У березні 2026 року в Львові знову звучала «Червона рута» — не просто як спогад, а як жива нитка, що з’єднує покоління. Василь Зінкевич не любить гучних слів про себе. Він просто продовжує бути тим, ким став ще в юності, — людиною, для якої пісня є не професією, а способом дихати й любити свою землю. І саме тому його історія триває.
