Олександр Ігорович Мацієвський — солдат 163-го батальйону 119-ї окремої бригади територіальної оборони, якого російські військові розстріляли 30 грудня 2022 року після слів «Слава Україні!». Його спокійна постава з цигаркою в руці і чіткий голос перед автоматною чергою зробили звичайного електромонтажника з Ніжина одним із найвідоміших символів українського спротиву.
Народившись у Кишиневі, він свідомо обрав Україну домівкою, а з першого дня повномасштабного вторгнення — зброю. Посмертне звання Героя України, вулиці в кількох містах, мурали, бронзові пам’ятники від Ніжина до Тбілісі й Алмати — усе це продовжує звучати як відповідь на його останні слова.
Від Кишинева до Ніжина: шлях звичайного чоловіка, який став легендою
10 травня 1980 року в Кишиневі, куди за радянським розподілом направили його матір Парасковію Демчук працювати технологією на взуттєвій фабриці, народився Олександр. Батько служив у міліції, родина мала молдовське коріння, але національність хлопця завжди вважали українською. У 1997 році він закінчив школу, вступив до технікуму й отримав диплом електромонтажника. Працював, одружився, виховував сина Михайла.
У 2008 році родина переїхала до Ніжина Чернігівської області — міста, звідки походила мати. Тут Олександр працював за фахом, пізніше — у Києві. Подвійне громадянство Молдови й України не заважало йому відчувати себе українцем. Мати згадує сина як спортивного, норовливого, але завжди готового допомогти. Він підтримував стосунки з колишньою дружиною після розлучення і часто казав матері: «Мамочко, ти ще будеш мною пишатися».
До 24 лютого 2022 року його життя залишалося звичайним. Потім усе змінилося за одну ніч.
Доброволець із перших днів: від ТЦК до снайперської позиції
У перший день повномасштабного вторгнення Олександр прийшов до Ніжинського ТЦК. Його не взяли одразу — черга добровольців була величезною. 11 березня 2022 року його зарахували до 163-го окремого батальйону територіальної оборони 119-ї бригади. Він старанно вчився, і його призначили снайпером роти вогневої підтримки.
Спочатку батальйон захищав Чернігівщину. У листопаді 2022-го підрозділ перекинули на Бахмутський напрямок. Там, під Соледаром, де щодня гинули сотні людей з обох сторін, Ordinary electrician вперше по-справжньому відчув смак позиційного пекла. Командир взводу пізніше розповідав, що Мацієвський швидко став надійним бійцем, хоч і не мав попереднього військового досвіду.
29 грудня він востаннє телефонував матері. «Мамо, таке може бути, що й рук і ніг не зібрати. Ми на нуль їдемо», — сказав він. Вона просила берегти себе. Він відповів: «Мамо, у мене вже мало часу».
Останній бій під Соледаром і 12 секунд, що змінили все
30 грудня 2022 року роту вогневої підтримки направили в район села Красна Гора біля Соледара. Позицію вже зайняв противник. П’ять бійців, серед яких був Олександр, вступили в бій. Хоча за посадою він був снайпером, того дня тримав автомат. Бій тривав близько дванадцяти годин. Зв’язок обірвався опівдні. Підкріплення не змогло прорватися через щільний вогонь.
Усі п’ятеро з групи загинули. Тіла Олександра та двох побратимів повернули в рамках обміну в лютому 2023 року. 14 лютого його поховали в Ніжині. У свідоцтві про смерть стояло: «вогнепальні поранення». Мати впізнала сина за родимкою на нозі й шрамом над бровою. Частина голови була відсутня.
Обставини загибелі залишалися невідомими, доки 6 березня 2023 року в мережі не з’явилося 12-секундне відео. Беззбройний чоловік у камуфляжі стоїть у виритій ямі серед лісу, курить, дивиться прямо. Голос за кадром російською: «Знімай його». Чоловік спокійно каже: «Слава Україні!». Далі — черга. Спочатку в голову, потім ще кілька разів у тіло.
Саме ці два слова й спокійна постава зробили невідомого солдата символом, який світ запам’ятав назавжди.
Як світ дізнався правду: від зникнення до офіційної ідентифікації
Спочатку українські військові називали інше прізвище. Мати Олександра, побачивши відео, одразу впізнала сина. Побратими з 163-го батальйону підтвердили. 12 березня 2023 року Служба безпеки України на підставі судової портретної експертизи, свідчень рідних і порівняння поранень офіційно заявила: розстріляний — Олександр Ігорович Мацієвський.
Того ж дня Президент України присвоїв йому звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» посмертно. Орден отримала мати. Слідство щодо винних у воєнному злочині триває.
Молдовське Міністерство закордонних справ підтвердило, що загиблий мав громадянство Молдови, і засудило вбивство як грубе порушення міжнародного гуманітарного права.
«Слава Україні!» — сила двох слів, що стали криком нації
Гасло «Слава Україні!» має понад столітню історію. Воно звучало ще на початку XX століття, стало офіційним вітанням УПА, а після 2014-го — символом сучасного спротиву. Але саме в устах беззбройного полоненого, який дивився в очі ворогам, воно набуло нового, майже фізичного звучання.
Президент у вечірньому зверненні запропонував усій країні відповісти: «Герою слава! Героям слава! Слава Україні!». Тисячі людей у соцмережах повторювали ці слова. Мистецтво відреагувало миттєво: з’явилися ілюстрації, пісні, графіті. Боксер Олександр Усик виходив на зважування в футболці з портретом Мацієвського.
У нашій практиці спілкування з родичами героїв ми неодноразово чули одну й ту саму фразу: «Він не здався навіть тоді, коли вже не міг тримати зброю». Саме це відчуття — що дух сильніший за кулю — зробило історію Олександра універсальною.
Вшанування, яке перетинає кордони: пам’ятники від Ніжина до Тбілісі
Ім’я Мацієвського швидко з’явилося на картах міст. У Ніжині перейменували вулицю 3-й мікрорайон. У Чернігові — вулицю Попудренка. У Краматорську, Ізюмі, Гребінках Київської області теж з’явилися вулиці та провулки на його честь.
Мурали з’явилися в Києві (автор — французький художник C215), Рівному, Берліні біля Музею Берлінського муру. Дерев’яну скульптуру створили у Великій Британії. Бронзовий пам’ятник відкрили в Ніжині як центральну фігуру меморіалу загиблим. У Києві на території Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця» встановили реалістичну скульптуру, що відтворює останні секунди життя героя — з цигаркою й тим самим виразом обличчя.
У Тбілісі пам’ятник постав на території приватної клініки з написом «Героям слава». У 2024 році монумент з’явився в Алмати (Казахстан). У серпні 2025 року в селі Водяники Черкаської області відкрили меморіальний комплекс «Символ незламності», центральною фігурою якого став саме Олександр Мацієвський. На відкритті була присутня мати.
| Місце | Форма вшанування | Рік |
|---|---|---|
| Ніжин | Вулиця, бронзовий пам’ятник у меморіалі | 2023 |
| Київ | Мурал, реалістична скульптура в «Київській фортеці» | 2023 |
| Тбілісі | Пам’ятник | 2023 |
| Водяники (Черкащина) | Меморіальний комплекс «Символ незламності» | 2025 |
| Алмати | Монумент | 2024 |
Дані зібрані на основі офіційних повідомлень місцевих рад та відкритих джерел станом на 2026 рік.
Мати, син і онук: особиста історія, що стоїть за подвигом
Параска Демчук досі живе з болем, який не стихає. Вона каже, що бачить відео майже щодня — навіть коли не хоче. «Діти загинули інші, їхні матері не бачили їхньої смерті. А я бачу», — зізнається вона. Онук Михайло важко пережив втрату батька, але тепер сам дзвонить бабусі й заспокоює її.
Мати не лише зберігає пам’ять. У 2024 році вона передала побратимам сина пікап, куплений за допомогою благодійників. «Син мій і після смерті знаходиться в строю», — каже вона.
Останні слова Олександра до матері — «Мамо, дякую тобі за життя» — звучать як заповіт, який вона виконує щодня.
Питання, які найчастіше ставлять про Олександра Мацієвського
- Чи був він громадянином лише Молдови? Ні. Мав подвійне громадянство Молдови та України. Жив і працював в Україні з 2008 року.
- Чому спочатку називали інше прізвище? Через складність ідентифікації за відео. Остаточно підтвердили лише після експертизи СБУ та свідчень рідних.
- Де похований? У Ніжині, 14 лютого 2023 року.
- Чи знайдені виконавці розстрілу? Слідство триває. СБУ відкрила кримінальне провадження за фактом воєнного злочину.
- Чи є пам’ятники за кордоном? Так — у Тбілісі, Берліні (графіті), Алмати, Великій Британії (дерев’яна скульптура).
Чек-лист: як зберегти пам’ять про Героя
- Відвідати один із пам’ятників або муралів і залишити квіти.
- Розповісти історію Олександра дітям або в шкільному уроці — без пафосу, через факти.
- Підтримати ініціативи матері чи побратимів, якщо з’являється можливість допомогти підрозділу, де він служив.
- Не ділитися відео страти без контексту — воно вже зробило свою справу, тепер важливіше пам’ятати ім’я й слова.
- Називати його повним ім’ям: Олександр Ігорович Мацієвський, Герой України.
Історія Олександра Мацієвського не закінчилася 30 грудня 2022 року і не обмежилася 12 секундами відео. Вона продовжується щоразу, коли хтось тихо або голосно повторює «Слава Україні!» — і знає, що ці слова вже коштували життя людині, яка сказала їх без зброї в руках, дивлячись ворогам у вічі.
