У жовтневий день, коли прохолодний вітер гойдає пожовкле листя, а в повітрі відчувається легкий присмак диму від далеких багать, українці знову звертаються до витоків свого слова. 27 жовтня країна відзначає День української писемності та мови — свято, що поєднує пам’ять про давнього літописця з живою потребою сучасної нації чути й записувати себе рідною мовою.
Свято приурочене до дня вшанування преподобного Нестора Літописця. Саме він у стінах Києво-Печерської лаври на межі XI–XII століть створив «Повість минулих літ», першу систематичну історію земель руських. Сьогодні ця дата набуває нового значення: мова стала не лише культурним надбанням, а й інструментом опору та самоідентифікації в часи, коли ідентичність піддається випробуванням.
Згідно з Указом Президента України № 455/2023 святкування перенесли з 9 листопада на 27 жовтня, щоб узгодити його з новоюліанським календарем, який перейшли Православна церква України та Українська греко-католицька церква. Рішення відображає ширший процес повернення до власних традицій і віддалення від нав’язаних зовнішніх впливів.
Золота осінь 1997 року стала точкою відліку сучасної історії свята. Тоді президент Леонід Кучма підтримав ініціативу громадських організацій і підписав указ про запровадження Дня української писемності та мови. Метою було не лише вшанування Нестора, а й консолідація суспільства навколо державної мови, яка десятиліттями перебувала під тиском.
А тепер уявіть, як усе починалося задовго до указів і декретів. У IX столітті брати Кирило і Мефодій, прибувши до Великої Моравії, створили глаголицю — складну, майже сакральну абетку, де кожна літера несла глибокий символічний зміст. Їхні учні, зокрема Климент Охридський, спростили систему й адаптували її до фонетики слов’янських мов. Так народилася кирилиця, яка швидко поширилася на східнослов’янських землях.
На території майбутньої України кирилиця розквітла в монастирських скрипторіях. Ченці старанно виводили літери на пергаменті, прикрашаючи ініціали яскравими фарбами та золотом. Найдавніші графіті Софії Київської, датовані XI століттям, містять не лише релігійні заклики, а й побутові записи, жартівливі замальовки та навіть дитячі каракулі. Це свідчить, що писемність уже тоді була частиною повсякденного життя, а не лише привілеєм еліти.
Нестор Літописець став ключовою фігурою в цій традиції. Народжений близько 1056 року, він прийняв постриг у Києво-Печерській лаврі й присвятив життя збиранню та систематизації знань про минуле. Його «Повість минулих літ» — це не сухий перелік дат. Це жива розповідь про походження слов’ян, про князів, хрещення Русі, міжусобні війни та моральні уроки. Праця Нестора збереглася завдяки пізнішим копіям — Лаврентіївському та Іпатіївському літописам. Без цих записів ми б знали значно менше про ранню історію українських земель.
Мова, якою писав Нестор, — це давньоруська, або старосхіднослов’янська. З часом вона розгалужувалася. На землях Галицько-Волинського князівства та пізніше в Речі Посполитій формувалася руська (або рутенська) мова з виразними українськими рисами. А в кінці XVIII століття Іван Котляревський своїм «Енеїдою» зробив революційний крок: почав писати живою народною українською мовою, а не церковнослов’янською чи польською. Це стало точкою народження сучасної української літературної традиції.
Тарас Шевченко підніс цю мову на новий рівень. Його «Кобзар» довів, що українською можна говорити про найглибші почуття, філософію та національну гідність. Мова перестала бути лише побутовою — вона стала зброєю й прапором.
У XIX столітті українське слово пережило важкі випробування. Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року суттєво обмежили друк і поширення української літератури. Вчителям забороняли викладати рідною мовою, а письменникам — видавати твори. Проте заборони лише загартували прагнення до відродження. Громадські діячі, вчителі та письменники знаходили способи зберігати й розвивати мову в підпіллі та за кордоном.
Початок XX століття приніс коротку відлигу під час Української революції 1917–1921 років. Тоді українська мова стала державною в Українській Народній Республіці. Пізніше, у радянський період, політика щодо мови коливалася: періоди українізації змінювалися новими хвилями русифікації. Попри все, мова вижила в родинах, у піснях, у фольклорі та в серцях людей.
Сучасне свято 27 жовтня наповнене живими традиціями. О 11:00 на Українському радіо лунає Всеукраїнський радіодиктант національної єдності. Текст для нього щороку пишуть відомі письменники — Оксана Забужко, Катерина Калитко, Ірина Цілик та інші. Диктант читають актори та громадські діячі. Учасники — школярі, студенти, військові в бліндажах, полярники на станції «Академік Вернадський», українці в понад тридцяти країнах світу — беруть ручки або відкривають ноутбуки й пишуть разом. Це не стільки перевірка грамотності, скільки ритуал єдності, який триває навіть під час повітряних тривог.
Щороку проводять Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика. У пікові роки в ньому брали участь до п’яти мільйонів учнів і студентів з понад двадцяти країн. Конкурс заохочує молодь вивчати мову не як предмет, а як живий організм, що розвивається.
У містах і селах відбуваються літературні читання, виставки стародруків, майстер-класи з каліграфії, флешмоби та акції на підтримку українського книговидання. Бібліотеки та школи влаштовують тематичні дні, де діти дізнаються, як виглядали перші абетки та чому важливо записувати свої думки рідною мовою.
Цікаві факти про українську писемність та мову
- Перші друковані книги на території України з’явилися 1574 року у Львові завдяки Івану Федорову (Федоровичу). Це був «Апостол» — завершений 15 лютого — та «Буквар», перший східнослов’янський підручник для навчання грамоти.
- Острозька Біблія 1581 року, видана під патронатом князя Костянтина-Василя Острозького, стала першим повним друкованим виданням Біблії церковнослов’янською мовою у Східній Європі. Її тиражували на кошти мецената, а якість друку та оформлення вражали сучасників.
- Найдавніші кириличні графіті Софії Київської датуються серединою XI століття. Серед них є не лише молитовні записи, а й побутові фрази, імена, навіть жартівливі малюнки — доказ того, що писемність швидко стала частиною повсякденності.
- Український алфавіт сьогодні налічує 33 літери. Деякі з них — «ґ», «є», «і», «ї» — з’явилися або закріпилися саме в процесі формування сучасної літературної мови в XIX столітті.
- Міжнародний конкурс імені Петра Яцика за роки існування зібрав мільйони учасників з усього світу. Це один з найбільших мовних конкурсів планети, який щороку нагадує: українська мова живе не лише в Україні.
- Радіодиктант національної єдності, започаткований 2000 року, став унікальною традицією. У різні роки його тексти читали під час повітряних тривог, а учасники надсилали роботи з Антарктиди, з фронту та з десятків країн діаспори.
Мова продовжує змінюватися й адаптуватися. За даними Центру Разумкова, українську мову як рідну називають близько 78 % громадян. У побуті нею спілкуються понад 60 % опитаних, причому на сході та півдні країни ці показники суттєво зросли порівняно з 2020 роком. Бізнес також активно переходить на українську: понад 93 % компаній обслуговують клієнтів державною мовою.
Під час повномасштабного вторгнення багато родин свідомо перейшли на українську в щоденному спілкуванні. Це не просто лінгвістичний вибір — це акт пам’яті та солідарності. Діти, які раніше говорили переважно російською, тепер вільно читають Шевченка й пишуть власні вірші українською. Мова стала одним із фронтів, де перемога вимірюється не лише територією, а й кількістю людей, які повертаються до свого слова.
Сьогодні українська мова звучить у піснях, серіалах, наукових статтях і судових рішеннях. Вона розвивається в інтернеті, де народжуються нові слова та мемні конструкції, які швидко входять у загальний обіг. Водночас триває робота над термінологією в різних галузях — від медицини до космонавтики. Мова не стоїть на місці, вона дихає разом із народом.
Кожен, хто 27 жовтня бере ручку або відкриває текстовий редактор, продовжує справу Нестора Літописця. Не обов’язково писати хроніку всієї держави. Достатньо записати історію своєї родини, вірш для дитини чи просто думки про день. Бо саме з таких маленьких записів складається велика тканина національної пам’яті.
Українська писемність пережила монгольську навалу, імперські заборони, радянські чистки та сучасну агресію. Вона вижила тому, що люди продовжували писати — іноді таємно, іноді відкрито, але завжди з вірою, що слово має силу. І сьогодні, коли ми святкуємо День української писемності та мови, ми не просто згадуємо минуле. Ми підтверджуємо, що це минуле живе в кожному новому реченні, написаному рідною мовою.
