Євген Олександрович Дикий народився 28 серпня 1973 року в Києві й сьогодні стоїть на перетині кількох світів — науки, війни й публічної думки. Кандидат біологічних наук, колишній командир роти добровольчого батальйону «Айдар», директор Національного антарктичного наукового центру — ця людина вже понад півстоліття доводить, що український характер здатен витримувати і спеку політичних барикад, і лютий мороз полярної зими. Його ім’я лунає в ефірах радіо, у наукових звітах про станцію «Академік Вернадський» і в розмовах про те, як країна тримається під тиском великої війни.
Шлях Дикого не схожий на гладеньку кар’єрну драбину. Він почався в панельних дворах Києва кінця 1980-х, пройшов через студентські протести, гуманітарні місії на Кавказі, окопи Донбасу й завершився на краю світу, де Україна щороку відправляє своїх полярників. Кожна сторінка цієї біографії наповнена конкретними рішеннями, які змінювали не лише його власне життя, а й інституції навколо.
Дитинство, студентський бунт і перші бої за свободу
Київська школа №25 дала Євгену базові знання, але справжня школа життя почалася на вулицях. У 1989 році шістнадцятирічний хлопець вступив до Української Гельсінської спілки. Наступного року став активістом Української студентської спілки. Революція на граніті 1990-го застала його вже в гущі подій. Коли в січні 1991-го радянські війська штурмували Вільнюс, Дикий очолив Український добровольчий студентський загін, який вирушив на підтримку литовської незалежності. Той досвід назавжди прищепив йому розуміння: свобода не приходить сама — її треба захищати руками.
У 1995 році, уже будучи студентом біологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка, він поїхав у Чечню. Не як солдат чужої армії, а як волонтер і керівник гуманітарної місії на боці Ічкерії. Побачене там — зруйновані міста, цивільні під обстрілами — пізніше відлунювало в його аналітиці про гібридну війну. Паралельно він став першим головою Студентського парламенту КНУ й до 2001 року працював виконавчим директором ГО «Український комітет „Гельсінки-90“». Права людини, екологія й національна гідність уже тоді спліталися в одну нитку.
Науковий фундамент: від Чорного моря до кандидатської
1997 року Дикий закінчив біологічний факультет КНУ. Через чотири роки — аспірантуру Національного університету «Києво-Могилянська академія» за спеціальністю «Екологія». У 2007-му захистив дисертацію кандидата біологічних наук на тему сукцесій донної рослинності шельфу південно-східного Криму. Спеціальність — гідробіологія. Тема здається вузькою, але саме вона дала йому глибоке розуміння морських екосистем, яке пізніше знадобилося в Антарктиді.
З 2001 по 2008 рік він викладав у Могилянці, був заступником декана факультету природничих наук. Розробляв навчальні програми для бакалаврів і магістрів, брав участь у створенні Державного стандарту освіти зі спеціальності «Екологія». Стажувався в університетах Скандинавії та Німеччини, просував ідею «Зеленого університету». Потім працював у Національній академії наук, у Центрі міждисциплінарних досліджень Педагогічного університету імені Драгоманова. Наукові статті про макрофітобентос Чорного моря, молюсків острова Зміїний, структуру донних угруповань — усе це складало його науковий багаж.
Після демобілізації 2015 року Дикий повернувся до морської екології. Став заступником директора Українського наукового центру екології моря в Одесі. З березня 2016 по травень 2018-го виконував обов’язки директора Українського науково-дослідного протичумного інституту імені Мечникова. Саме там він відточив навички кризового менеджменту наукових установ — досвід, який незабаром став критично важливим.
2014 рік: від лабораторії до окопів «Айдару»
У травні 2014-го, коли російська агресія вже розгорталася на Донбасі, кандидат наук пішов добровольцем. У 24-му батальйоні територіальної оборони «Айдар» він виконував обов’язки командира роти. Бої під Луганськом, Новосвітлівкою, Хрящуватим — місця, де добровольці тримали лінію, коли регулярна армія ще тільки розгорталася. Влітку того ж року бойова травма змусила його демобілізуватися.
На реабілітації Дикий не сидів склавши руки. Навесні 2015-го читав лекції в Литовській військовій академії імені генерала Жемайтіса про методи протидії гібридній війні Росії. На основі тих лекцій з’явилася книга «Гібридна війна РФ в Україні: досвід для Балтії». Її переклали російською, литовською та англійською. З 2015 року текст використовують як підручник при підготовці офіцерів країн Балтії. Український досвід став навчальним матеріалом для сусідів, які відчували ту саму загрозу.
Війна для Дикого ніколи не була абстракцією. Вона стала особистим іспитом, після якого він уже не міг повернутися до чистої науки без розуміння ціни незалежності.
Антарктичний розгін: від логістики до справжньої науки
6 лютого 2018 року Євген Дикий став виконувачем обов’язків директора Національного антарктичного наукового центру. 8 липня 2019-го науковий колектив обрав його директором. З 26 співробітників проголосували 24 — 23 «за». Голосування проходило і в Києві, і на станції «Академік Вернадський». Вперше директора не призначали зверху, а обирали самі науковці.
Під його керівництвом центр змінив обличчя. Раніше він багато в чому виконував логістичну функцію. Дикий зробив ставку на науку. Було започатковано нові дослідницькі програми, розширено сезонні експедиції, поглиблено міжнародну співпрацю. Уперше з моменту отримання станції проведено її масштабну модернізацію, яка продовжила ресурс будівлі на десятиліття. Україна піднялася в світовому рейтингу антарктичних досліджень — з нижніх позицій до 32-го місця, з амбіцією увійти в топ-20.
Одне з рішень, яке Дикий називає базовою ознакою цивілізованої країни, — відкриття Антарктиди для українок. Двадцять років жінкам було заборонено працювати на станції. З 2018-го ця заборона зникла. Сьогодні в експедиціях беруть участь метеорологині, біологині, лікарі.
2021 рік став проривом у флоті. Україна придбала у Великої Британії криголам «Ноосфера» (колишній RRS James Clark Ross) за п’ять мільйонів доларів. Після двадцятирічної перерви країна знову отримала власне науково-дослідне судно. «Ноосфера» забезпечує логістику, евакуацію хворих полярників і присутність України в антарктичних водах. Під час війни криголам навіть «потіснив» російську присутність у регіоні — факт, який Дикий неодноразово підкреслював у публічних виступах.
Публіцист і голос війни
Паралельно з керівництвом НАНЦ Євген Дикий став одним із найпомітніших військово-політичних аналітиків. Його колонки та інтерв’ю на Radio NV, у «Главкомі», «НВ» і інших медіа вирізняються прямотою. Він говорить про мобілізацію, про проблеми тилу, про те, що технології не замінять людей на фронті, коли у ворога більша кількість військових. Його оцінки часто різкі, іноді викликають дискусії, але завжди спираються на досвід людини, яка сама тримала зброю.
Дикий залишається членом правління всеукраїнської Координаційної ради ветеранів АТО. Він експерт Міжнародного інституту демократій у сферах екології, сталого розвитку, менеджменту науки, міжетнічних конфліктів і прав людини. У 2006 році балотувався до Верховної Ради від блоку «Пора-ПРП», пізніше працював помічником народного депутата Андрія Левуса. Участь у Помаранчевій революції та Революції Гідності для нього була логічним продовженням студентського активізму 1990-х.
Цікаві факти про Євгена Дикого
- У 1991 році, ще студентом, він очолював український добровольчий загін у Литві під час січневих подій у Вільнюсі. Через майже тридцять років отримав литовські медалі «За заслуги» та «Захисникам незалежності».
- Його книга про гібридну війну стала обов’язковим матеріалом у військових академіях країн Балтії — рідкісний випадок, коли український досвід безпосередньо впливає на підготовку союзників.
- Під час керівництва НАНЦ він домігся підвищення зарплат полярників до конкурентоспроможного рівня (на той момент близько 2000 доларів), що вирішило кадровий голод у робочих спеціальностях.
- Дикий порівнює звук тріскання антарктичного льоду зі звуком артилерійських розривів — досвід фронту не відпускає навіть на краю світу.
- У рейтингу «100 найвпливовіших українців» журналу «Фокус» 2019 року він посів 95-ту позицію.
Нагороди, які говорять самі за себе
Держава і зарубіжні партнери відзначили різні грані його діяльності. Орден «За мужність» III ступеня (2018) — за громадянську мужність під час Революції Гідності та захист суверенітету. Орден «За заслуги» III ступеня (2021) — за внесок у наукову діяльність в Антарктиці та з нагоди 25-річчя станції «Академік Вернадський». Медаль «Захисник Вітчизни», відзнака міністра оборони «Воїнська доблесть», медаль «Доброволець АТО». Литовські нагороди — Медаль пам’яті 13 січня та військові відзнаки — підкреслюють його роль у підтримці незалежності сусідньої країни ще в 1991 році.
| Нагорода | Рік | Підстава |
|---|---|---|
| Орден «За мужність» III ст. | 2018 | Революція Гідності, захист суверенітету |
| Орден «За заслуги» III ст. | 2021 | Наукова діяльність в Антарктиці |
| Медаль пам’яті 13 січня (Литва) | 2020 | Підтримка незалежності Литви 1991 року |
Дані про нагороди підтверджені офіційними указами та матеріалами Національного антарктичного наукового центру (uac.gov.ua) та українською Вікіпедією (uk.wikipedia.org).
Що означає постать Дикого сьогодні
У 2025–2026 роках, коли війна триває вже четвертий рік повномасштабного вторгнення, Євген Дикий залишається одним із тих голосів, які поєднують фронтовий досвід із стратегічним баченням. Він говорить про необхідність граничних термінів служби, про потребу в нових законах, про те, що тил мусить відчувати ціну війни так само, як фронт. Водночас він продовжує керувати установою, яка щороку відправляє людей у місце, де температура може падати нижче мінус 40, а зв’язок із світом залежить від криголама й супутників.
Його біографія — це історія людини, яка в кожній точці життя обирала дію замість споглядання. Студентський загін у Вільнюсі, гуманітарна місія в Чечні, рота в «Айдарі», модернізація антарктичної станції під час війни — усе це ланки одного ланцюга. Дикий Євген Олександрович доводить, що наука і захист країни можуть існувати в одній особі, а крижана тиша Антарктиди не заглушує голос людини, яка бачила справжній вогонь війни.
Сьогодні, коли українські полярники працюють на «Вернадському», а «Ноосфера» борознить південні моря, за цими подіями стоїть конкретна людина з київським дитинством, кандидатською дисертацією про чорноморські водорості й медаллю за мужність. І ця людина досі пише наступну сторінку — уже не лише власну, а й сторінку української присутності на краю світу.
