Ніна Матвієнко народилася 10 жовтня 1947 року в селі Неділище Ємільчинського району на Житомирщині. Вона стала п’ятою дитиною в багатодітній селянській родині, де вижиття залежало від щоденної праці на землі та взаємодопомоги. Голос майбутньої співачки формувався серед полів і лісів Полісся, де мати Антоніна Ільківна співала в три-чотири голоси, а батько Митрофан Устимович іноді долучався до сімейних співів у рідкісні моменти спокою. Цей голос згодом назвуть одним із найніжніших і найпроникливіших в українській народній музиці.
За п’ятдесят п’ять років на сцені Ніна Матвієнко пройшла шлях від солістки хору імені Григорія Верьовки до Народної артистки України, лауреатки Шевченківської премії та Героя України. Вона виконувала сотні народних пісень, прем’єрно представляла твори сучасних композиторів і залишила по собі не лише записи, а й книгу з двома з половиною сотнями пісень, зібраних і осмислених нею особисто. 8 жовтня 2023 року в Києві її не стало, але голос продовжує звучати в радіоефірах, на сценах і в серцях тих, хто шукає в музиці справжню українську душу.
Дитинство Ніни Матвієнко серед бідності та пісень Полісся
Родина Матвієнків жила дуже скромно. Дванадцять душ у хаті, де щоденний хліб добувався важкою працею. Ніна з чотирьох років допомагала доглядати молодших братів і сестер, пасла худобу, а одного літа навіть наймитувала в дядька. У спогадах вона згадувала, що справжні свята в домі траплялися рідко — лише коли батько не пив і батьки разом співали. Саме ці рідкісні моменти музичної злагоди запам’яталися дівчинці найбільше і стали першим уроком сили пісні.
У 1958 році, коли Ніні виповнилося одинадцять, батьків змусила бідність віддати її до школи-інтернату в Потіївку Радомишльського району. Пізніше перевели до Коростеня. Інтернатське життя було суворим: ранні підйоми, дисципліна, важка робота. Дівчина займалася легкою атлетикою та акробатикою, показуючи характер і витривалість. У дев’ятому класі сталася перша юнацька закоханість — у вчителя, яка закінчилася розчаруванням і ще одним уроком життєвої стійкості.
Попри всі труднощі, пісня залишалася поруч. Мати передала Ніні не лише зовнішню схожість, а й внутрішню чутливість до мелодії. Брати й сестри теж співали, і в хаті часто лунали багатоголосі імпровізації. Це середовище сформувало унікальне відчуття народної пісні як живого організму, а не просто репертуару.
Від заводу «Хіммаш» до вокальної студії хору Верьовки
Після закінчення інтернату Ніна влаштувалася на завод «Хіммаш» у Коростені. Працювала табельницею, копіювальницею креслень, а згодом — помічницею кранівника. Робота була важкою, але давала кошти на життя та можливість мріяти про інше. У 1966 році за рекомендацією викладачки вона записалася до вокальної студії при Державному заслуженому українському народному хорі імені Григорія Верьовки.
Перші проби виявилися непростими. Дівчина з провінції зіткнулася з конкуренцією та вимогами професійного рівня. Проте наполегливість і природний дар взяли своє. У 1968 році Ніна Матвієнко стала солісткою хору Верьовки — одного з найавторитетніших колективів, що зберігав і розвивав українську хорову традицію навіть у радянські часи. Почалася гастрольна діяльність, яка швидко вивела її за межі України.
Робота в хорі вимагала не лише вокальної майстерності, а й дисципліни, вміння працювати в ансамблі. Ніна швидко опанувала репертуар і почала співпрацювати з вокальним тріо «Золоті ключі». Саме тут сформувалася її сценічна манера — стримана, щира, без зайвої естрадності, зате з глибоким проникненням у текст і мелодію.
Освіта, літературні спроби та раннє визнання
Паралельно з гастролями Ніна заочно закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка у 1975 році. Філологічна освіта дала їй глибше розуміння поетичних текстів народних пісень, їхньої символіки та історичного контексту. Вона почала писати сама — вірші, оповідання, есе, а також історію рідного хору. Деякі матеріали друкувалися в журналах «Україна», «Дзвін», «Жіночий світ».
Наприкінці 1970-х прийшли перші серйозні нагороди. У 1978 році Ніна Матвієнко отримала звання Заслуженої артистки УРСР. Того ж року перемогла на Всесвітньому радіоконкурсі фольклорних пісень у Братиславі та Всесоюзному телеконкурсі «З піснею по життю». Ці перемоги закріпили її статус однієї з провідних виконавиць українського фольклору.
Родинне життя та творча династія Матвієнко-Гончарів
У 1971 році Ніна одружилася з художником Петром Гончарем. Познайомилися вони після його концерту в Києві — він одразу заявив, що вона стане його дружиною. Шлюб тривав десятиліттями, хоча в останні роки подружжя фактично жило окремо. У родині народилися троє дітей: син Іван (1972) — згодом ієродиякон церкви Іоанна Богослова в Ніжині, син Андрій (1974) — художник-іконописець, та донька Антоніна (1981) — співачка, яка продовжила музичну традицію матері.
Творча династія виявилася міцною. Донька Антоніна Матвієнко стала відомою виконавицею, а онуки — Уляна (1998) та Ніна Мірзоян (2016) — теж пов’язані з мистецтвом. Петро Гончар очолював Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара», що додавало родині глибокого зв’язку з українською традицією в усіх її проявах — від іконопису до музейної справи.
Балансувати між гастролями, материнством і власною творчістю було непросто. Ніна Матвієнко часто говорила, що діти — це найбільша радість і найбільша відповідальність. Сини обрали духовний і образотворчий шлях, донька — музичний. Така різноманітність свідчить про багатогранність атмосфери, яку створювала в родині сама Ніна.
Нагороди та державне визнання в біографії Ніни Матвієнко
У 1985 році Ніна Матвієнко отримала звання Народної артистки УРСР. Через три роки — Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка за концертно-виконавську діяльність 1985–1987 років. У 1997-му нагороджена Орденом княгині Ольги III ступеня, у 2006-му — найвищою державною нагородою України, званням Герой України. У 2016 році стала Почесною громадянкою Києва, у 2020-му отримала Орден княгині Ольги II ступеня. У 2024 році посмертно відзначена званням «Національна легенда України».
Кожна нагорода відображала не лише вокальну майстерність, а й внесок у збереження та популяризацію української культури. Особливо символічним стало звання Героя України — визнання того, що голос однієї жінки з поліського села став частиною національної ідентичності.
Цікаві факти з життя Ніни Матвієнко
- Ніна була п’ятою з одинадцяти дітей у родині, де пісня часто ставала єдиним джерелом радості серед щоденних турбот.
- До професійної сцени вона прийшла через заводську працю — працювала помічницею кранівника на «Хіммаші» в Коростені.
- Закінчила філологічний факультет Київського університету заочно, поєднуючи навчання з гастролями та материнством.
- У 2009 році видала книгу, де зібрала близько 250 народних пісень зі своїми коментарями та спогадами — справжню скарбницю для наступних поколінь.
- Вона виконала роль Катерини у фільмі Юрія Іллєнка «Солом’яні дзвони» (1987), довівши талант не лише співачки, а й акторки.
- Співпрацювала з провідними українськими композиторами — Євгеном Станковичем, Мирославом Скориком, Іриною Кириліною, Ганною Гаврилець — і стала першою виконавицею багатьох їхніх творів.
- Під час повномасштабного вторгнення 2022 року записи та виконання Ніни Матвієнко, зокрема з опери-балету Станковича «Коли цвіте папороть», використовували в культурній дипломатії та онлайн-трансляціях.
Багатогранна творчість: репертуар, акторство та література
Репертуар Ніни Матвієнко поєднував класичні народні пісні з сучасними авторськими творами. Вона співала «Чарівну скрипку», «Ой, летіли дикі гуси», «Розійшлись хмарки, гляне сонечко» та багато інших. Особливо цінною стала її робота з композиторами, які створювали нові твори на основі народних традицій. Ніна першою виконувала партії в операх-балетах та камерних творах, що розширювало межі жанру народної пісні.
У 1987–1988 роках вона знялася у фільмах «Солом’яні дзвони» Юрія Іллєнка та «Золоте весілля». Ролі були невеликими, але характерними — Ніна привносила в кіно ту саму щирість і внутрішню силу, що й у спів. У 1989 році її прийняли до Спілки кінематографістів України.
Окремим важливим проектом стала книга 2009 року. Ніна Матвієнко не просто зібрала пісні — вона описала їхній контекст, свої відчуття під час виконання, історію створення. Це видання стало актом культурного меценатства: зберегти для нащадків те, що вона вважала «душею рідної землі».
Останні роки та спадщина, яку не перервати
У зрілі роки Ніна Матвієнко продовжувала виступати з оркестрами, зокрема з Київською камератою та ансамблем старовинної музики Костянтина Чечені. Вона залишалася активною учасницею культурного життя навіть після досягнення поважного віку. У 2018–2020 роках отримала нові відзнаки, зокрема премію «Українська пісня року» в номінації «Легенда української пісні».
Смерть 8 жовтня 2023 року стала несподіваною для багатьох шанувальників. Поховали співачку на Звіринецькому кладовищі в Києві. Публіка відгукнулася численними спогадами: для когось вона була «голосом епохи», для когось — прикладом того, як людина з найскромнішого початку може стати символом цілої культури.
Спадщина Ніни Матвієнко живе в записах, у репертуарі доньки Антоніни, у книзі пісень, у пам’яті тих, хто чув її живий голос на концертах. Вона довела, що народна пісня — не музейний експонат, а жива сила, здатна зцілювати, об’єднувати та надихати навіть у найважчі часи. Її історія — це історія України другої половини XX — початку XXI століття, розказана одним чистим і сильним голосом.
