Оксана Пахльовська — письменниця, культурологиня, перекладачка і професорка Римського університету «Ла Сап’єнца», яка вже десятиліттями будує живий міст між українською літературною традицією та європейським інтелектуальним простором. Донька Ліни Костенко й польського письменника Єжи-Яна Пахльовського, вона перетворила родинну спадщину на самостійну наукову й громадянську силу.
Її дослідження давньої та сучасної української літератури як частини європейської цивілізації, фундаментальна праця «Civiltà letteraria ucraina» і Шевченківська премія за «Ave, Europa!» зробили її одним із найвпливовіших голосів українознавства за межами України. Сьогодні, у 2026 році, вона продовжує викладати, писати й говорити про Україну як східний фронтир Європи, залишаючись у Києві поруч із матір’ю від початку повномасштабної війни.
Ця стаття розкриває її шлях, твори, ідеї та актуальність для читачів, які тільки відкривають для себе постать, і для тих, хто вже давно стежить за її публіцистикою.
Родинне коріння, що сформувало характер
Оксана Єжи-Янівна Пахльовська народилася 18 вересня 1956 року в Києві. Її мати — Ліна Костенко, уже тоді відома поетеса-шістдесятниця, батько — польський прозаїк і мариніст Єжи-Ян Пахльовський, однокурсник Ліни в Літературному інституті імені Горького. Шлюб тривав недовго: після народження доньки батьки розійшлися, і Ліна Василівна виховувала Оксану сама, пізніше вийшовши заміж за кінознавця Василя Цвіркунова.
Польське коріння батька принесло в дім історії про партизанський рух, Освенцім і післявоєнну Польщу. Мати ж наповнювала простір поезією, дисидентськими розмовами й глибоким відчуттям історичної відповідальності. У такій атмосфері дівчинка рано зрозуміла, що слово може бути і зброєю, і щитом. Саме ця подвійність — українська стійкість і європейська відкритість — стала фундаментом її майбутньої діяльності.
У нашій практиці ми стикалися з випадком, коли читачі сприймали Оксану лише як «доньку Костенко». Насправді родинний контекст дав їй не тінь, а крила: вона ніколи не намагалася повторити материнський поетичний шлях, а обрала інший — науковий і публіцистичний, де Україна постає не як об’єкт жалості, а як повноправний учасник європейського діалогу.
Академічний маршрут: від Москви до кафедри в Римі
У 1980 році Оксана закінчила філологічний факультет Московського державного університету імені Ломоносова за спеціальністю «італійська мова і література». Вибір здавався майже провокаційним у радянські часи: Італія асоціювалася зі свободою, гуманізмом і Відродженням. Потім була аспірантура в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (1986), робота у відділі давньої української літератури й захист докторської дисертації 2000 року. Тема — концептуалізація української літератури як органічної частини європейської цивілізації — визначила весь подальший шлях.
З 1990-х років вона працює в Римському університеті «Ла Сап’єнца», де завідує кафедрою україністики при Департаменті європейських та інтеркультурних студій. Тут українська література звучить італійською, а студенти — переважно італійці, іноді поляки — відкривають для себе Шевченка, Франка, шістдесятників і сучасну поезію не як екзотику, а як частину спільної європейської історії.
Паралельно вона залишається науковою співробітницею Інституту літератури НАН України. Така подвійна присутність дозволяє їй бачити Україну і «зсередини», і «звідти» — погляд, який рідко зустрічається серед вітчизняних інтелектуалів.
Поезія, переклади й наукові горизонти
Перша поетична збірка «Долина храмів» (1988) уже показала особливий голос: античні руїни переплітаються з українським ландшафтом, екологічні мотиви звучать крізь біблійні образи, а Чорнобиль постає як трагедія відповідальності людини за землю. Історична тематика, мотиви життя і смерті, туга за втраченою гармонією — усе це робить збірку не просто лірикою, а філософським розмислом.
Перекладацька робота стала окремим мостом. Оксана Пахльовська перекладає з італійської, іспанської та старопровансальської. Серед авторів — Федеріко Гарсія Лорка, Джузеппе Унгаретті, Сальваторе Квазімодо, Габріель Гарсія Маркес, Сільвіна Окампо (Аркондо). Кожен переклад — це не технічна робота, а спроба зберегти ритм і дух оригіналу в українській мові, яка сама проходила складний шлях відродження.
Наукові праці вражають обсягом і глибиною. «Українсько-італійські літературні зв’язки XV–XX ст.» (1990) відкриває забуті сторінки контактів. Монументальна «Civiltà letteraria ucraina» (Рим, 1998, понад 1100 сторінок) інтегрує українську літературу в італійський академічний дискурс. Саме ці тексти зробили україністику в Італії не маргінальною, а поважною дисципліною.
«Ave, Europa!» — книга, яка змінила розмову
У 2008 році вийшла збірка статей, доповідей і публіцистики «Ave, Europa!». Через два роки вона отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка. Назва навмисне двозначна: латинське «ave» — і вітання, і прощання. Авторка запитує, чи Україна каже Європі «здрастуй», чи вже «прощавай», і чи Європа взагалі чує цей голос.
Книга охоплює період від падіння Берлінського муру до Помаранчевої революції. Головна теза: політична інтеграція неможлива без культурної реінтеграції. Україна — не «буфер», а східний фронтир європейської цивілізації. Історичний дуалізм між візантійським і західним кодами, проблема мови, пам’яті, діаспори, посттоталітарної свідомості — усе розглядається через призму культури.
Саме в Києві, наголошує Пахльовська, вирішується остаточна геополітична і геокультурна конфігурація Європи. Якщо Європа не зрозуміє, що її східні кордони проходять по Україні, вона ризикує втратити власну сутність.
Ця думка, висловлена ще у 2000-х, сьогодні звучить як пророцтво. У 2025–2026 роках у інтерв’ю латвійським і українським медіа вона знову повертається до тієї ж формули: Європа і Україна опинилися в одному човні, і ігнорування цього факту може стати кінцем самої Європи.
Українознавство в італійській аудиторії
Кафедра україністики в «Ла Сап’єнца» — не просто навчальний підрозділ. Це простір, де італійські студенти вперше чують про Києво-Могилянську академію як чинник національної самобутності, про шістдесятників як філософію бунту, про Голодомор не як «сталінський епізод», а як цивілізаційний злочин. Оксана Пахльовська організовувала конференції, писала статті італійською, працювала в наукових радах і асоціаціях славістів.
За моїм досвідом спостереження за її публічними виступами протягом останніх років, саме ця постійна присутність у європейському академічному просторі дає Україні голос, який важко ігнорувати. Коли в італійських університетах говорять про Україну серйозно, а не крізь призму російських наративів, — це результат багаторічної праці.
Війна, Київ і громадянська позиція
24 лютого 2022 року Оксана Пахльовська, яка роками жила між Римом і Києвом, залишилася в Україні. Разом із матір’ю вона пережила перші місяці повномасштабного вторгнення в столиці. Викладання перейшло в онлайн-формат, але зв’язок зі студентами не обірвався. У 2025–2026 роках вона продовжує коментувати події, підписувати звернення на захист української мови, говорити про небезпеку депрофесіоналізації політичного простору й популізму.
Міні-кейс із реальності: під час презентацій і інтерв’ю 2025–2026 років вона неодноразово підкреслювала, що Ліна Костенко продовжує писати нові вірші, а «вірш — це щит». Ця родинна стійкість стала символом для багатьох. Оксана не просто підтримує матір — вона транслює її голос у світ, водночас зберігаючи власну незалежну позицію.
Поширені помилки в сприйнятті постаті
- Сприймати її лише як доньку Ліни Костенко. Це зводить багаторічну наукову й публіцистичну роботу до біографічного факту й закриває очі на самостійний внесок.
- Вважати, що вона «відірвана від України» через життя в Італії. Насправді подвійне проживання дало їй унікальну перспективу, якої бракує багатьом, хто ніколи не виїжджав.
- Зводити «Ave, Europa!» до політичного маніфесту. Книга насамперед культурологічна: вона аналізує механізми, а не роздає гасла.
- Ігнорувати перекладацьку й поетичну складову. Без розуміння її роботи з Лоркою чи власною лірикою важко зрозуміти глибину культурологічних текстів.
- Шукати в ній «просто публіцистку воєнного часу». Її думки про європейський код української культури формувалися десятиліттями й лише набули нової гостроти після 2022 року.
Ці помилки виникають переважно через поверхневе читання. Глибше занурення показує складну, багаторівневу постать, яка свідомо обирає роль моста, а не тіні.
Що запитують читачі: короткі відповіді
Чи є в Оксани Пахльовської власні діти?
Публічна інформація про особисте життя обмежена. Вона свідомо тримає приватну сферу осторонь, зосереджуючись на професійній і громадській діяльності.
Якою мовою вона пише найчастіше?
Українською та італійською. Наукові праці й статті часто виходять обома мовами, що підсилює їхній вплив.
Чи можна прочитати «Ave, Europa!» сьогодні і чи не застаріла вона?
Навпаки. Багато прогнозів 2008 року стали реальністю. Книга залишається одним із найточніших аналізів культурних механізмів євроінтеграції України.
Як вона ставиться до сучасної української влади?
Критично, особливо щодо депрофесіоналізації, популізму та ризиків кулуарних домовленостей. Водночас вона послідовно підтримує європейський вибір і мовну політику як питання цивілізаційного виживання.
Де шукати її нові тексти?
Інтерв’ю в українських і європейських медіа, академічні публікації, виступи на конференціях. Повноцінної нової книги-збірки після «Ave, Europa!» поки немає, але її думки постійно розвиваються в окремих статтях і розмовах.
Чек-лист для самостійного занурення
- Прочитати «Долину храмів» і відчути поетичний голос окремо від публіцистики.
- Ознайомитися з «Ave, Europa!» — хоча б ключовими розділами про історичний дуалізм і мову.
- Знайти італійські або англомовні згадки про кафедру україністики в «Ла Сап’єнца».
- Порівняти її тексти 1990–2000-х із виступами 2022–2026 років — побачити наскрізну логіку.
- Простежити, як вона говорить про матір: не як про ікону, а як про живу творчу особистість.
- Звернути увагу на переклади — вони показують її як майстриню слова, а не лише аналітикиню.
Після такого проходження більшість читачів перестають бачити в Оксані Пахльовській лише «доньку» чи «професорку з Італії». Замість цього з’являється образ людини, яка протягом десятиліть послідовно й тихо робить роботу, від якої залежить, як Європа сприймає Україну — і як Україна сприймає саму себе в європейському дзеркалі.
