У березні 2026 року журнал Forbes оприлюднив щорічний глобальний рейтинг найбагатших людей світу. До списку увійшли семеро громадян України із сукупним статком майже 18 мільярдів доларів. Лідер незмінний — Рінат Ахметов зі 7,8 мільярда доларів. За ним — Віктор Пінчук (2,8 мільярда), Влад Яценко (2,2 мільярда), Петро Порошенко (1,5 мільярда), а також Андрій Веревський, Вадим Новинський та Костянтин Жеваго — кожен приблизно по 1,2 мільярда.
Ці цифри — не просто список. Вони відображають складну реальність: промислові гіганти, вибудувані десятиліттями, зіткнулися з фізичним знищенням активів, а нові гравці з фінтеху та агро продемонстрували стійкість до геополітичних потрясінь. Багато статків пережили падіння 2022 року, коли російські війська окупували або зруйнували ключові підприємства на сході та півдні. Деякі відновилися завдяки високим цінам на сировину та гнучкій логістиці. Інші — завдяки міжнародним активам і цифровим моделям, менш вразливим до обстрілів.
Щоб зрозуміти, чому саме ці люди опинилися на вершині, варто повернутися в 1990-ті. Після розпаду Радянського Союзу Україна отримала у спадок потужну промисловість — металургійні комбінати, вугільні шахти, трубні заводи, енергетичні потужності. Приватизація відкрила можливості для тих, хто мав зв’язки, інженерні знання або просто рішучість. Багато майбутніх мільярдерів починали саме тоді: скуповували акції, модернізували обладнання, вибудовували вертикально інтегровані холдинги. Донецький басейн, Дніпропетровщина, Полтавщина стали епіцентрами формування нового класу власників. Не всі пройшли цей шлях чесно — корупційні схеми, політичне прикриття, офшори були частиною реальності. Проте ті, хто вижив і виріс, створили компанії, які досі формують значну частку експорту та робочих місць.
Сьогодні ландшафт змінився. Повномасштабна війна прискорила процеси, які назрівали роками: диверсифікацію ризиків, вихід на іноземні ринки, появу техно-орієнтованих історій успіху. Традиційні олігархи з важкої промисловості змушені були перебудовувати ланцюги постачання, шукати нові порти, інвестувати в ремонт пошкоджених об’єктів. Нове покоління — програмісти та фінансисти — будувало бізнеси в хмарі, далеко від лінії фронту.
Рінат Ахметов: від донецьких заводів до випробування війною
Рінат Ахметов народився 1966 року в Донецьку. Його шлях — класична історія українського великого бізнесу. Група СКМ, яку він контролює, об’єднує Метінвест (гірничо-металургійний холдинг) та ДТЕК (енергетика). До 2022 року Ахметов був власником «Азовсталі» та Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча — флагманів української сталі. У перші місяці повномасштабного вторгнення ці підприємства опинилися в епіцентрі боїв. Обидва комбінати були зруйновані або захоплені. ДТЕК втратив значну частину теплової генерації через ракетні удари. За оцінками, у 2022 році статки Ахметова впали до 4,4 мільярда доларів.
Але вже до 2025-го капітал відновився до 7,9 мільярда, а в 2026-му стабілізувався на рівні 7,8 мільярда. Причини — високі світові ціни на сталь і вугілля, переорієнтація експорту через румунські та дунайські термінали, а також інвестиції в інші активи. Метінвест придбав трубний завод у Румунії, диверсифікуючи виробництво. ДТЕК продовжує відновлювати пошкоджені станції та інвестує в зелену енергетику. Сам Ахметов публічно заявляв про намір залишатися в Україні та підтримувати країну. Компанії СКМ за роки війни інвестували близько 4 мільярдів євро в українську економіку. Фонд «Серце Азовсталі» та «Шахтар» разом зі структурами бізнесмена спрямували понад 13,5 мільярда гривень на допомогу Збройним силам і цивільним — від медичного обладнання до відбудови лікарень.
Для просунутих читачів важливо розуміти нюанси оцінки статків під час війни. Зруйновані або окуповані активи важко оцінити об’єктивно. Форбс враховує глобальні ринкові ціни, борги, кеш та міжнародні холдинги. Тому цифри можуть відрізнятися від рейтингів, орієнтованих виключно на українські активи (наприклад, NV у 2025 році фіксував лише двох мільярдерів у своїй топ-30). Ахметов залишається символом стійкості традиційного українського капіталу — з усіма його плюсами та історичними тягарями.
Віктор Пінчук: інженер, який перетворив патенти на глобальну мережу
Віктор Пінчук народився 1960 року в Києві, закінчив з відзнакою Дніпропетровський металургійний інститут. У 1990-му заснував «Інтерпайп» — компанію, що впроваджувала його власні патенти на виробництво безшовних труб. Сьогодні це один з провідних світових виробників труб для нафтогазової галузі та залізничних коліс. EastOne Group об’єднує промислові активи, медіа (Starlight Media) та інвестиції. Статки Пінчука в 2026 році оцінюються у 2,8 мільярда доларів — трохи менше, ніж роком раніше.
На відміну від Ахметова, значна частина капіталу Пінчука захищена закордонною нерухомістю та кешем. Це зробило його статки менш волатильними. У 2026 році «Інтерпайп» розпочав виробництво на новому заводі в Румунії — черговий крок диверсифікації. Пінчук відомий і як меценат: PinchukArtCentre, фонд, що підтримує сучасне мистецтво та освіту. У 2013 році він приєднався до Giving Pledge — зобов’язання віддавати половину або більше статків на благодійність.
Його історія показує інший тип українського бізнесмена — інженера з радянською освітою, який зумів комерціалізувати технології та вибудувати медіа-вплив. Політичні зв’язки (зять екс-президента Кучми) завжди були частиною публічного образу, але бізнесова стратегія останніх років дедалі більше орієнтується на міжнародні стандарти прозорості та диверсифікації.
Влад Яценко: техно-успіх, народжений в Україні, що виріс у Європі
На тлі промислових історій особливо вирізняється Влад Яценко. Народжений 1983 року в НДР у сім’ї військового, він виріс під Одесою. Став програмістом, працював у Credit Suisse, де познайомився з росіянином Миколою Сторонським. У 2015-му вони запустили Revolut — фінтех-платформу з мультивалютними картками, необанкінгом та крипто-послугами. Компанія стрімко зросла, залучила мільярди інвестицій і досягла оцінки в десятки мільярдів доларів.
Станом на 2026 рік статки Яценка сягнули 2,2 мільярда доларів — зростання майже вдвічі за рік. Його частка в Revolut (близько 4 %) при високій оцінці компанії вивела його в когорту світових фінтех-мільярдерів. На відміну від традиційних олігархів, Яценко майже не залежить від українських фізичних активів. Його успіх — приклад того, як український талант у поєднанні з глобальним ринком може створювати мільярдні компанії далеко від лінії фронту.
Це важливий сигнал для просунутих читачів: структура українського великого капіталу поступово змінюється. З’являються історії, менш вразливі до воєнних ризиків, але водночас менш пов’язані з внутрішньою економікою та робочими місцями в Україні.
Агро, політика та інші гравці
Андрій Веревський (Kernel) — один з найбільших аграрних холдингів України з фокусом на соняшниковій олії, зерні та експорті. Статки близько 1,2 мільярда доларів. Війна завдала збитків (у 2022-му мінімум 495 мільйонів), але компанія адаптувалася через альтернативні логістичні маршрути. Петро Порошенко зі статками 1,5 мільярда доларів продовжує контролювати Roshen — одну з найбільших кондитерських корпорацій світу. Частина активів була переписана на сина Олексія. Вадим Новинський та Костянтин Жеваго (Ferrexpo) замикають список — металургія та залізорудна промисловість відповідно.
Ці історії різні за масштабом і вразливістю, але всі вони демонструють одну спільну рису: здатність виживати в умовах, коли традиційні правила гри скасовані війною.
Аналіз трендів: як війна та глобалізація переформатували український великий капітал
Повномасштабне вторгнення стало каталізатором кількох ключових змін. По-перше, різко зросла ціна географічної диверсифікації. Власники, які мали активи лише в Україні, зазнали найбільших втрат. Ті, хто встиг вивести частину капіталу за кордон або розбудувати міжнародні ланцюги (Пінчук, Яценко, частково Ахметов), продемонстрували більшу стійкість.
Статки Ахметова показали разючу волатильність: падіння до 4,4 мільярда у 2022-му та відновлення майже вдвічі за три роки завдяки цінам на сировину та логістичній адаптації.
По-друге, змінюється поколіннєва структура. Класичні «олігархи» 1990–2000-х, сформовані на важкій промисловості та політичних зв’язках, поступово доповнюються техно- та фінтех-підприємцями. Яценко — найяскравіший приклад. Його модель бізнесу майже не потребує українських заводів і портів, зате вимагає доступу до глобального капіталу та талантів.
По-третє, посилюється роль філантропії та соціальної відповідальності. Якщо раніше благодійність часто сприймалася як інструмент репутаційного менеджменту, то під час війни вона стала частиною стратегії виживання та легітимізації. Масштабні внески Ахметова, Пінчука та інших формують нову норму: великий капітал в Україні більше не може ігнорувати суспільні очікування.
Нарешті, війна прискорила процеси деолігархізації, започатковані ще до 2022 року. Закон про олігархів, воєнний стан, посилений контроль за фінансовими потоками — усе це змінює правила гри. Бізнеси змушені ставати прозорішими, менш залежними від політичного прикриття. Для одних це виклик, для інших — можливість перебудуватися на більш сучасних засадах.
Влад Яценко збільшив статки з 1,2 до 2,2 мільярда доларів саме тоді, коли традиційні промисловці втрачали активи. Це не випадковість, а структурна зміна: капітал, прив’язаний до фізичної інфраструктури в зоні бойових дій, став значно вразливішим.
Майбутнє українських мільярдерів залежатиме від того, наскільки швидко вони зможуть поєднати досвід промислової епохи з гнучкістю цифрового світу. Ті, хто інвестуватиме в відновлення України, у нові технології та прозорі моделі управління, матимуть більше шансів залишитися в грі. Інші ризикують опинитися на узбіччі — не через відсутність грошей, а через відсутність адаптивності.
Українські мільярдери 2026 року — це вже не монолітна група «олігархів» зразка 2000-х. Це різнорідна спільнота, де сталева промисловість межує з фінтехом, а традиційна благодійність — з інвестиціями в європейські заводи. Війна не знищила цей клас, але чітко розділила його на тих, хто зумів перебудуватися, і тих, хто лише виживає. Статки продовжують змінюватися щомісяця — залежно від цін на сировину, логістичних коридорів, глобальних ринків капіталу та, зрештою, від того, як швидко закінчиться війна і якою буде модель повоєнного відновлення.
