Коли в травні 2025 року Дмитро Лінартович в інтерв’ю Obozrevatel уперше публічно сказав про розлучення, фраза прозвучала спокійно й зріло: «Так сталося, що з дружиною ми розлучилися. Вона з синами нині мешкає за океаном». Олександра Лінартович ніколи не прагнула софітів. Вона будувала дім, підтримувала чоловіка-актора, поета й барда, а згодом — офіцера ЗСУ. Їхній союз тривав понад десять років, подарував двох синів і витримав мирні роки сценічних успіхів. Повномасштабна війна поставила все під сумнів: відстань, травми, нові реальності. Рішення було спільним. Повага залишилася.
Олександра — не публічна постать. Усі, хто знає Дмитра близько, згадують її як людину, яка створювала той самий «тилий тил», без якого важко уявити творчу й військову віддачу чоловіка. Вона не давала інтерв’ю, не з’являлася на прем’єрах у ролі «дружини зірки». Натомість забезпечувала стабільність, коли він знімався у «Той, хто пройшов крізь вогонь», «Толока», «Гетьман», озвучував голлівудських героїв українською чи викладав студентам майстерність актора в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.
Вони познайомилися в Києві. Звичайна історія двох людей, які знайшли один одного в місті, де театр і кіно перетинаються з повсякденним життям. Шлюб уклали в мирні часи. Сини — Мирослав і Зореслав — народилися в спокійні роки. Батько називав їх «два козаки» з теплотою й гордістю. Дім наповнювався творчістю: вірші, репетиції, обговорення ролей. Олександра тримала цей простір живим і надійним. Дмитро міг повністю віддаватися сцені й пізніше — фронту, знаючи, що вдома є опора.
Перший день повномасштабного вторгнення змінив усе. Дмитро відвіз родину до Богуслава Київської області. Там, як і по всій країні, було неспокійно — прильоти, стрес, невизначеність. «Люди почали рухатися далі», — згадував він. Олександра спитала поради. Він відповів: «Що тобі інтуїція підказує? Жінки добре відчувають». Вона вирішила виїхати. Спочатку Польща, потім Італія, згодом — за океан, до США. Діти поїхали з нею. Дмитро підписав контракт і пішов добровольцем. Спочатку територіальна оборона Києва, потім десантно-штурмові війська — Херсонський напрямок, Бахмут, Соледар.
9 січня 2023 року під Соледаром він отримав важке мінно-вибухове поранення та контузію. Уламки в голові й спині. Місяці лікування й реабілітації. Паралельно — творчість як спосіб виживання. Збірка поезій «Словоспів», виступи в госпіталях, шефство над школами. Позивний «Світ» — від побратимів під час вишколу. Він пояснював: можна ворогові перетнути світ, а можна відкрити світ для доброї людини. Слово прилипло. Воно стало і позивним, і глибшим символом.
Війна не просто розділила фізично. Вона змінила людей. Хтось загартувався, хтось зламався, хтось почав дивитися на життя інакше. Відстань між Україною та США стала не лише кілометрами. Вона стала різним досвідом щодня. Дмитро продовжував служити, лікуватися, творити. Олександра будувала нове життя з дітьми в іншій країні. Вони говорили. Дорослі люди. Без взаємних звинувачень. У травні 2025-го ухвалили спільне рішення: «Ми вже не пара». Він подякував їй за прекрасних дітей, висловив повагу й запевнив: сини залишаються його синами. Він допомагає, виходить на зв’язок, коли приїжджають в Україну — водить за руку, розповідає. «Зараз живу один», — просто констатував актор-воїн.
Ця історія — не про сенсацію. Вона про те, як війна переплавляє навіть найміцніші зв’язки. За даними Міністерства юстиції України, у 2022 році офіційних розлучень було менше через хаос перших місяців. У 2023–2024 роках цифри зросли: у 2024-му на 150 тисяч шлюбів припадало близько 142 тисяч розлучень. 2025-й показав певне вирівнювання, але тенденція залишалася: багато пар стикалися з тією ж дилемою — евакуація, відстань, травма, різні темпи адаптації. Історія Дмитра й Олександри — одна з тисяч подібних. Просто вона стала видимою через публічність чоловіка.
Дмитро не припинив бути батьком. Не припинив бути митцем. Після поранення він кинувся в слово й музику — це допомогло впоратися з ПТСР. Він продовжує викладати, зніматися, писати. Нещодавно — робота в кіно про Світличного, творчі зустрічі. Сини ростуть. Зі зв’язком. З любов’ю. З «козацьким духом», який батько закладав змалку. Олександра, ймовірно, так само будує своє нове життя — спокійно, без камер. Її сила ніколи не була в публічності.
Війна навчила багатьох: іноді найсильніше рішення — визнати, що шляхи розійшлися, але повага й відповідальність за дітей залишаються. Це не поразка. Це зрілість. Дім, який Олександра колись будувала в Києві, став частиною минулого. Новий дім — там, за океаном. А в Україні лишився чоловік, який продовжує захищати і творити. Два світи. Один зв’язок через дітей. І тиша, в якій немає місця для драм чи звинувачень.
Цікаві факти
- Позивний «Світ» — Дмитро отримав його від побратимів під час вишколу в десантно-штурмовому центрі. Сам пояснював: «Можна ворогові перетнути світ, а можна відкрити світ для доброї людини».
- Сини — Мирослав і Зореслав. До війни займалися футболом, росли в атмосфері творчості та «козацького духу», про який з теплотою згадує батько.
- Поранення під Соледаром — 9 січня 2023 року. Важке мінно-вибухове поранення та контузія. Досі один уламок у голові, кілька в спині. Реабілітація триває вже понад три роки.
- Заслужений артист України — звання отримав 2023 року. Член Національної спілки кінематографістів України (з 2013, з 2023 — член Правління) та Національної спілки письменників України (з 2024).
- Голос Капітана Америки та багатьох інших голлівудських героїв в українському дубляжі. Паралельно — автор збірки поезій «Словоспів» (2023), яку створював під час лікування.
- Перша велика роль — Іван Додока у фільмі Михайла Іллєнка «Той, хто пройшов крізь вогонь» (2012). Прототип — український пілот Іван Доценко.
- Сімейна династія — батько Дмитра, Костянтин Лінартович, — актор і режисер. Мати, Наталія Заболотна, — театральна акторка. Дмитро народився 22 листопада 1978 року в Києві.
Олександра Лінартович залишається в тіні не тому, що її історія менш важлива. Навпаки — саме така тиха, надійна присутність часто стає фундаментом, на якому тримаються яскраві долі. Війна перевірила цей фундамент на міцність. Він не витримав відстані, але витримав повагу. Дмитро живе один в Україні, служить, творить, спілкується з синами. Вона — з дітьми за океаном. Їхні шляхи розійшлися, але нитка відповідальності за «двох козаків» лишилася міцною. Це і є сучасна українська реальність: болісна, чесна, сповнена сили навіть у розривах.
Для тих, хто слідкує за творчістю актора, його поезія й виступи після поранення стали окремим видом терапії — і для нього самого, і для багатьох поранених, яким він читав у госпіталях. Для тих, хто цікавиться людською стороною війни, історія родини Лінартовичів — приклад того, як навіть найстійкіші союзи проходять через вогонь і виходять іншими. Без драм. Зі зрілістю. З любов’ю до дітей понад усе.
Сьогодні Дмитро продовжує. Нові зйомки, викладання, поезія, служба. Сини ростуть. Зв’язок тримається. А історія, яка починалася як звичайне київське кохання, стала частиною великої української хроніки випробувань і стійкості. Тиха опора на ім’я Олександра зробила своє. Вона подарувала Дмитру дітей і дім у мирні часи. Тепер кожен будує своє — з повагою до того, що було.
